Участник:MuslimEatsPork

«	Вічний революціонер — Дух, що тіло рве до бою, Рве за поступ, щастя й волю, — Він живе, він ще не вмер. Ні попівськії тортури, Ні тюремні царські мури, Ані війська муштровані, Ні гармати лаштовані, Ні шпіонське ремесло В гріб його ще не звело. Він не вмер, він ще живе! Хоч від тисяч літ родився Та аж вчора розповився І о власній силі йде. І простується, міцніє, І спішить туди, де дніє. Словом сильним, мов трубою, Міліони зве з собою, — Міліони радо йдуть, Бо се голос духа чуть. Голос духа чути скрізь: По курних хатах мужицьких, По верстатах ремісницьких, По місцях недолі й сліз. І де тільки він роздасться, Щезнуть сльози, сум нещастя, Сила родиться й завзяття Не ридать, а добувати, Хоч синам, як не собі, Кращу долю в боротьбі. Вічний революціонер — Дух, наука, думка, воля — Не уступить пітьмі поля, Не дасть спутатись тепер. Розвалилась зла руїна, Покотилася лавина, І де в світі тая сила, Щоб в бігу її спинила, Щоб згасила, мов огень, Розвидняющийся день?	»
— Іван Франко

«	Внук кремезного чумака, Січовика блідий правправнук, Я закохавсь в гучних віках, Я волю полюбив державну. І крізь папери, крізь перо, Крізь дні буденні — богоданно Рокоче запорозька кров Міцних поплічників Богдана — Тих отаманів курінних, Що під гармати революцій Уміли кинуть п'яний сміх В скривавлене обличчя — муці. Чия залізна голова І з-під катівської сокири Жбурляла в чернь такі слова, Що їй мороз ішов за шкіру. Хто в дикий вихор гопака Втіляв життя назустріч степу, Й чия упевнена рука Зміцняла сивого Мазепу. Коли ж в батуринськім огні Держава рухнула, тоді-то Вони взяли свячений ніж, Залізняка майбутні діти! Хай згинуло, хай загуло — Вони лишилися, як криця! І жадний примус, жадне зло Їх не примусило скоритьсяі Херсонські прерії — мов Січ, А кобзарем — херсонський вітер, І рідним був одразу клич: — Вставайте! Кайдани порвіте! Бо ж там тече козацький Буг Й — не раз червоная — Синюха, А я там весен вербний пух І дух землі — з дитинства нюхав. Як не калічила Москва, Не спокушав її розгон той — Та враз підвівсь, і запалав, І з серця кров'ю крикнув Гонта. ...Даремно, вороже, радій — Не паралітик і не лірник Народ мій — в гураган подій Жбурне тобою ще, невірний! Ще засилатимеш, на жаль, До Києва послів московських — І по паркету наших заль Ступати лаптю буде сковзько!	»
— Євген Маланюк

«	Слово, чому ти не твердая криця, Що серед бою так ясно іскриться? Чом ти не гострий, безжалісний меч, Той, що здійма вражі голови з плеч? Ти, моя щира, гартована мова, Я тебе видобуть з піхов готова, Тільки ж ти кров з мого серця проллєш, Вражого ж серця клинком не проб'єш... Вигострю, виточу зброю іскристу, Скільки достане снаги мені й хисту, Потім її почеплю при стіні Іншим на втіху, на смуток мені. Слово, моя ти єдиная зброє, Ми не повинні загинуть обоє! Може, в руках невідомих братів Станеш ти кращим мечем на катів. Брязне клинок об залізо кайданів, Піде луна по твердинях тиранів, Стрінеться з брязкотом інших мечей, З гуком нових, не тюремних речей. Месники дужі приймуть мою зброю, Кинуться з нею одважно до бою... Зброє моя, послужи воякам Краще, ніж служиш ти хворим рукам!	»
— Леся Українка

«	Задивляюсь у твої зіниці Голубі й тривожні, ніби рань. Крешуть з них червоні блискавиці Революцій, бунтів і повстань. Україно! Ти для мене диво! І нехай пливе за роком рік, Буду, мамо горда і вродлива, З тебе дивуватися повік... Одійдіте, недруги лукаві! Друзі, зачекайте на путі! Маю я святе синівське право З матір'ю побуть на самоті. Рідко, нене, згадують про тебе, Дні занадто куці та малі, Ще не всі чорти живуть на небі, Ходить їх до біса на землі. Бачиш, з ними щогодини б'юся, Чуєш — битви споконвічний грюк! Як же я без друзів обійдуся, Без лобів їх, без очей і рук? Україно, ти моя молитва, Ти моя розпука вікова... Гримотить над світом люта битва За твоє життя, твої права. Ради тебе перли в душу сію, Ради тебе мислю і творю... Хай мовчать Америки й Росії, Коли я з тобою говорю. Хай палають хмари бурякові, Хай сичать обращи — все одно Я проллюся крапелькою крові На твоє священне знамено.	»
— Василь Симоненко